Повернення з пекла - Формула руху
     

Повернення з пекла

Чи не щодня ми здригаємося від нових жахливих повідомлень: спалахнула пожежа у багатоповерхівці; зайнявся житловий сектор; на підприємстві внаслідок вибуху газового балона постраждали люди… Горять будинки, ліси, поля. Пресслужба ДСНС України повідомила, що з початку 2020 р. під час пожеж в Україні загинула майже 1 тис. людей, постраждало понад 800.

Ще кілька десятків років тому опіки 30-50% поверхні тіла були вироком для потерпілого. Нестерпні муки, втрата води, білків, електролітів, інфікування ран і, як правило, вкрай несприятливий прогноз. Однак сьогодні ксенотрансплантація дає новий шанс на життя багатьом опіковим хворим.

Опіки найпоширеніші травматичні ураження

Серед термічних опіків найчастіше зустрічаються опіки полум’ям, а найбільш високотемпературним є полум’я вольтової дуги при короткому замиканні високовольтних проводів чи приладів. Гарячі предмети викликають контактні опіки. Для отримання глибокої рани достатньо порівняно невисокої температури при тривалій експозиції. Електроопіки також є причиною глибоких уражень. Такі травми, навіть локальні, спричиняють інвалідизацію потерпілих, здебільшого людей молодого і середнього віку та дітей.

Тактика і методи лікування опіків визначаються важкістю травми, що залежить від глибини і площі термічного ураження. Розрізняють чотири ступені ураження тканин.

У разі поверхневих опіків відбувається самостійна епітелізація. За наявності пограничних опіків мозаїчність ураження нерідко утруднює самостійне загоєння, за рахунок мікроциркулярних порушень та інфікування рани можуть робитися глибшими, тому потерпілий потребує автодермопластики. Коли опіки глибокі, відбувається ураження шкіри на всю її товщину або глибших тканин – підшкірно-жирової клітковини, фасцій, м’язів, кісток. Глибокі опіки завжди вимагають оперативного лікування.

Лікувати опікових хворих за допомогою хірургічного втручання почали понад 140  років тому. У  1869 р. швейцарець Реверден вперше пересадив маленький епідермальний клаптик шкіри пацієнта на гранулюючу рану. У 1870 р. лондонський лікар Поллок, довідавшись про операцію свого колеги, пересадив шкіру дівчині з післяопіковою гранулюючою раною  на стегні дворічної давності.

Над методом вільної шкірної пластики працювали у Німеччині та Австрії  С. Шкляревський, О. Яценко та інші. У 1870 р. П. Пясецький здійснив пересадку шматочків шкіри у попередньо зроблені у грануляціях заглиблення, щільно фіксуючи трансплантати пов’язкою, чим удосконалив метод Ревердена. У 1871 р. у дисертації Яценка підкреслювалося, що шкіра з підшкірно-жировою клітковиною не приживається.

У 1874 р. Тирш здійснив пересадку шкірних автотрансплантатів спочатку діаметром 1 см, а потім і більше. Відтак, вже можна було закривати значні за площею рани. Але внаслідок нагноєння та лізису трансплантатів результати не завжди були позитивними.

Подальший розвиток вільної трансплантації відбувався шляхом збільшення площі шкіри для пересадки. Так, у 1893 р. Краузе пересаджував вже по 120-200 кв. см. Для виконання таких операцій навіть виготовлялися спеціальні ножі, якими можна було зрізати більші та дозовані за товщиною трансплантати.  

У 1929 р. Блаїр і Броун запропонували за допомогою пристрою, що присмоктувався (ретрактор), брати не повношаровий, а розщеплений клапоть товщиною 0,3 – 0,6 мм. Він добре приживався, а донорська рана гоїлася самостійно. Водночас було  відзначено задовільні косметичні наслідки операцій. У 1937 р. Драгстедт і Вілсон вирішили наносити на клапоть розміром 2/3 рани насічки в шаховому порядку, що суттєво збільшувало його площу.

Можливості лікування великих і глибоких опіків  істотно розширилися у 1939 р., коли лікар Педжет та інженер Худа спільними зусиллями створили вдалий інструмент – дерматом  для взяття значних за площею і чітко дозованих за товщиною клаптиків шкіри.

Проблема пластичного закриття опікових ран певним чином була вирішеною, але тривале існування некротичних тканин, яке багато в чому визначає розвиток опікової хвороби та її наслідки, вимагало пошуку нових методів їх хірургічного видалення.

Перші спроби хірургічної обробки опіків належать Wells (1929 р.),  Young  (1942 р.)  Cope (1947р.). У 1957 р.  Macmillan і Artz  провели успішне висікання глибоких опіків на площі 25% поверхні тіла.  

У 1968 р. Janzekovic  описав методику тангенціального висічення струпа, а в 1969  р. Haynes повідомив про загоєння опіків з площею глибокого ураження до 15% поверхні тіла у 30 хворих, яким проводилося висічення некротичних тканин до фасції.  Термін «тангенціальна некректомія», запроваджений у 1968 р., приписують Janzekovic.  

Активна хірургічна тактика лікування опікових хворих набуває поширення: найчастіше виконується раннє висічення некрозу у перші 5-7 днів після травми за типом хірургічної обробки рани.  

На думку сучасних комбустіологів, вирішення проблеми дефіциту неураженої шкіри на фоні обширних та критичних для життя опіків насамперед пов’язане з використанням  трансплантатів, отриманих на основі культивованих клітин шкіри людини (над лабораторною розробкою цієї технології на початку 70-х років працював Grin). У 1983 р. Bell вперше здійснив успішну трансплантацію культивованих епідермоцитів на опікові рани. У 1994 р. на Всесвітньому конгресі щодо опіків у Парижі доповіли вже про 500 подібних спостережень. Попри те, даний метод має низку недоліків: тривалі терміни отримання трансплантатів з кератиноцитів (близько 3-х тижнів), доволі висока частота їх лізису, особливо за використання на гранулюючих ранах (до 84%) та висока вартість виготовлення (400 дол. США за 25 см кв.).

Людині допоможе свиня

У 70-х роках в Україні не існувало ефективних методів і методик лікування глибоких опіків. Виходжування хворих полягало у накладанні регулярних пов’язок. Але завдяки професору Миколі Повстяному, доктору медичних наук, завідувачеві відділення Київського НДІ гематології та переливання крові,  який вирішив створити опікові відділення у всіх обласних містах України, підходи в комбустіології поступово почали змінюватися. Українські комбустіологи навчилися ефективно лікувати шок, токсемії та проводити пластичні операції.

Проте життя важких хворих передовсім залежить від того, як швидко будуть  прикриті опікові рани. Спочатку для цього пробували використовувати трупну шкіру, але її не вистачало у потрібних кількостях. З 1979 р. розпочалося вивчення і виготовлення замінників шкіри на базі Тернопільського медичного університету. Внаслідок наукових пошуків та тривалих практичних досліджень тернопільські комбустіологи почали застосовувати для прикриття опікових ран свинячу шкіру. Спершу свіжу, а потім  спеціально оброблену – нетоксичну і неалергенну. Така шкіра називається ксенотрансплантантом. Її консервують у рідкому азоті, а потім висушують за низького тиску і температури близько мінус 80 ˚ С.   За температури від  плюс 4 до плюс 6 ˚ С стерильно запакована шкіра може зберігатися, не втрачаючи своїх властивостей, кілька років.

Так у Тернополі під керівництвом Володимира Бігуняка, доктора медичних наук, професора кафедри загальної хірургії з курсом комбустіології Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського, лауреата Державної премії в галузі науки і техніки, було створено лабораторію кріовакуумного консервування, оснащену за останнім словом техніки, банк ліофілізованих ксенодермотрансплантантів. Підприємство «Комбустіолог» розпочало виготовлення ксенотрансплантантів для всіх опікових центрів та відділень нашої держави –  близько 1 млн 300 тис. кв. см на рік.   

Тернопільські науковці довели, що поверхневі опіки, закриті ксенотрансплантантами, гояться набагато швидше навіть без перев’язок. А для пацієнтів з глибокими опіками і значним ураженням шкіри це єдиний шанс вижити.

Впровадження в клінічну практику свинячих замінників шкіри дозволило знизити смертність важких опікових хворих в Україні на 30%, а терміни перебування в стаціонарі – до 18-20 днів. 

Силікон проти шрамів

Ще одна проблема, яку вдалося подолати українським комбустіологам, – це усунення післяопікових рубців і шрамів. Адже після одужання кожна людина прагне виглядати гарно.

Ще порівняно недавно спеціально призначений для опікових хворих одяг з  поліамідного  волокна за великі кошти закуповували в Іспанії, США та Польщі. З огляду на те, що для його виготовлення необхідно мати найточніші індивідуальні заміри кожного конкретного пацієнта, тернопільські спеціалісти 15 років тому почали самі виготовляти поліамідні вироби, змінивши при цьому їх компресію: одяг тісніше прилягає до тіла, а отже, шкіра відновлюється швидше і буде гладенькою.

Окрім того, боротися з неестетичними наслідками опіків допомагають силіконові пластини, які прикладають і прибинтовують  до ран після їх загоєння. Водночас ці силіконові  прокладки можна застосовувати не тільки в комбустіології, але й для уникнення шрамів після інших хірургічних втручань, кесаревих розтинів, травматичних  ран.

Фізична реабілітація опікових хворих

За словами Анастасії Годлєвської, фізичної терапевтки Центру фізичної реабілітації «Формула руху», до основних проблем пацієнтів з опіками належать: обмеження амплітуди руху у суглобах грубими рубцями та контрактурами суглобів. Рухові проблеми проявляються також болем, набряком, ослабленням м’язів травмованих кінцівок. Тому завдання фізичної реабілітації таке:  

  • зменшення набряку і болю;
  • збільшення амплітуди рухів кінцівок;
  • профілактика розвитку дермато-десмогенних контрактур;
  • відновлення сили м’язів травмованої кінцівки;
  • покращення крово- та лімфообігу верхніх кінцівок.

Фізичні вправи підвищують загальний тонус вегетативної нервової системи, забезпечують посилення швидкості кровообігу, покращують мікроциркуляцію, позитивно впливають на функцію дихання, підвищують  емоційний настрій, є ефективним методом відновного лікування уражень опорно-рухового апарату. Фізична терапія використовується на всіх етапах опікової хвороби, за винятком періоду опікового шоку.

Основна мета фізичних вправ під час постільного режиму – психотерапевтичний вплив і запобігання легеневим ускладненням. Декілька разів на день пацієнт виконує статичні дихальні вправи і, якщо дозволяє його стан, рухи з невеликою амплітудою в дистальних відділах кінцівок; проводять лікування положенням, яке передбачає  встановлення сегмента чи кінцівки у функціонально вигідну позицію, що перешкоджає утворенню контрактур.

У II і III періодах опікової хвороби в постільному режимі перед фізичним терапевтом ставлять такі завдання: нормалізація діяльності ЦНС і покращання функцій дихання і кровообігу;  запобігання запаленню легень та іншим ускладненням з боку внутрішніх органів, щодо рухливості суглобів і м’язових атрофій, покращення місцевого крово- і лімфообігу, трофічних процесів і сприяння швидкому загоєнню ран, приживлення пересадженої шкіри або тканинного клаптя.

Комплекси складаються з дихальних і простих вправ для неушкоджених ділянок і кінцівок. Рухи в ушкодженій ділянці виконують обережно, з невеликою амплітудою, у повільному темпі з полегшених вихідних положень, застосовуючи похилі площини, гамачки. Якщо ушкоджені сегменти не дозволяють це зробити, застосовують статичні напруження м’язів. Згодом заняття доповнюють вправами для суглобів у зоні ушкодження.

Підготувала: Лариса Дедишина

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ім'я:
Номер:
Додаткові побажання: