Хвороба Осгуд-Шляттера не зупинить мене! - Формула руху
     

Хвороба Осгуд-Шляттера не зупинить мене!

Однією з найчастіших остеохондропатій у дітей є хвороба Осгуд-Шляттера (синоніми: асептичний некроз горбистості великогомілкової кістки, остеохондропатія горбистості великогомілкової кістки).

Остеохондроз горбистості великогомілкової кістки (код M92.5 у МКЗ 10) – це розрив пластини росту в ділянці прикріплення власної зв′язки наколінка до горбистості великогомілкової кістки.

Як правило, захворювання уражає дітей віком від 13 до 18 років; поза цими межами практично не зустрічається. Підлітки чоловічої статі уражаються частіше. Хоча на даний час існує кілька досліджень, які не виявили суттєвої різниці в поширеності цього захворювання між чоловіками та жінками, що пояснюється збільшенням кількості дівчат, які займаються спортом. Захворювання Осгуд-Шляттера у дівчат частіше зустрічається у віці 8–13 років та 12-15 років у хлопців. Дане захворювання уражає близько 21% підлітків, що займаються спортом, у той час як у не спортсменів зустрічається лише у 4,5% випадків. У 20–30% пацієнтів захворювання уражає обидва колінні суглоби.

Видами спорту з підвищеним ризиком розвитку хвороби Осгуд-Шляттера є баскетбол, хокей, волейбол, футбол, спортивна гімнастика, балет, фігурне катання, карате.

Припускають, що великі і часті навантаження на сухожилля чотириголового м’язу стегна, яке через власну зв’язку наколінка прикріплюється до горбистості великогомілкової кістки, на тлі прискореного росту в підлітковому віці впливають на незрілу кісткову тканину, приводячи до травмування горбистості великогомілкової кістки. У цій ділянці починається запальний процес, який закінчується пателярним тендинітом, множинними підгострими переломами, порушенням окостеніння підлеглої кістки. Найбільш прийнятою теорією виникнення цього стану є повторюване розгинальне навантаження на коліно.

Якщо пацієнти, які травмували горбок великогомілкової кістки, продовжують спортивну діяльність, мікророзриви з часом збільшуються. Це може викликати відокремлення фрагменту кріплення зв’язки наколінника, що призводить до хронічного болю. Деякі рентгенологічні дослідження показали, що пацієнти з остеохондропатією Осгуд-Шляттер мають анатомічні відмінності в точці кріплення власної зв’язки наколінка. Крім того, гістологічні дослідження підтверджують травматичну етіологію, не виявляючи запалення.

Патогенетично, перевантаження призводять до частих мікротравм коліна і надмірного напруження власної зв’язки надколінка, що відбувається при скороченнях потужного чотириголового м’язу стегна. Виникає розлад кровопостачання в ділянці горбистості великогомілкової кістки. Можуть відзначатися дрібні крововиливи, розрив волокон зв’язки надколінка, асептичне запалення в ділянці сумок, некротичні зміни горбистості великогомілкової кістки.

Теорія натягу апофізиту та травматичного розтягу вторинного центру окостеніння великогомілкової кістки підтримувалася Ehrenborg G. та Ogden JA, Southwick WO. Ehrenborg і Lagergren описали чотири рентгенологічні стадії дозрівання апофізу великогомілкової кістки:

  • хрящова стадія (вік 0–11 років),
  • апофізарна стадія (у віці 11–14 років),
  • епіфізарна стадія, великогомілковий апофіз зливається з великогомілковою кісткою епіфіз (вік 14–18 років),
  • кісткова стадія, епіфіз зрощений (у віці> 18 років).

За клінічними висновками, більшість випадків хвороби Осгуд-Шляттера спостерігалися в апофізарній стадії. Еренборг [25] припустив, що волокна ligamentum patellae (зв’язка наколінка) приєднані дистально до волокнистого хряща (має високу міцність на розрив, а отже, і травматичну силу) викликає перелом вторинного осифікаційного центру велигомілкової кістки, але не перелом через проксимальну ростову пластину.

Клінічна картина. Хвороба розвивається непомітно, поволі, хоча може початися після травми.

Характерно, що в кожному індивідуальному випадку рідко вдається знайти в анамнезі вказівки на травму або визначені моменти впливу навантажень на уражені суглоби. Поступово колінні суглоби (суглоб) набрякають, з’являється біль. При ходьбі, згинанні і розгинанні гомілки, підйомі сходами біль посилюється, а в спокої може проходити.

Анамнезу та фізичного огляду пацієнта зазвичай достатньо для постановки діагнозу остеохондропатії горбистості великогомілкової кістки. Пацієнти скаржаться на активний біль, зосереджений над горбистістю великогомілкової кістки. Біль, що виникає при певних видах діяльності та зменшення під час відпочинку – це один із симптомів даного захворювання.

Інтенсивність болю змінюється. У деяких пацієнтів може бути тільки легкий біль при виконанні певних видів діяльності, особливо під час бігу або стрибків. У інших же біль може бути постійним та виснажливим. Загальний стан хворого залишається без змін, температура тіла не підвищується.

Об’єктивно при огляді коліна відзначається його набряклість, що згладжує контури суглоба. Пальпація в ділянці горбистості виявляє локальний біль і набряк. Активні рухи в колінному суглобі можуть викликати больові відчуття різної інтенсивності.

Слід пам’ятати, що рентгенологічне дослідження при хворобі Осгуд-Шляттера відступає на другий план перед клінічними даними. Причина цього полягає в тому, що яскраво виражена клінічна картина захворювання цілком сумісна з нормальною рентгенологічної картиною і що деякі нормальні варіанти окостеніння на рентгенограмах нічим не відрізняються від патологічних змін.

Перебіг. Хвороба Осгуд-Шляттера має хронічний перебіг, іноді відзначається хвилеподібним перебігом з наявністю виражених періодів загострення. Захворювання триває від 1 до 2 років і часто призводить до одужання пацієнта після закінчення росту кісток (приблизно у віці 17-19 років).

Впродовж патологічного процесу окремі некротичні кісткові ділянки розсмоктуються, інші все більше збільшуються у розмірі, зливаються один з одним, потім перебудовуються, і горбистість набуває нормального структурного малюнку. Таким чином Остеохондропатія Осгуд-Шляттера майже завжди закінчується повним відновленням.

Лікування. Лікування під час хвороби Осгуд-Шляттера залежить від ступеню тяжкості захворювання. Це захворювання, яке як правило, завершується із дозріванням скелету із закриттям апофізу. Поліпшення може бути поступовим із періодичними загостреннями.

Основними рекомендаціями для пацієнтів із даним захворюванням є обмежити фізичні навантаження, які викликають загострення симптомів і забезпечити спокій ураженого колінного суглоба. У важких випадках можливе накладення фіксуючої пов’язки на суглоб, носіння щільного еластичного наколінка або бинтування еластичним бинтом.

Незважаючи на імовірно дистрофічний характер хвороби, вона проявляється больовим синдромом, набряком в області суглоба, утрудненням руху. У зв’язку з цим цілком обгрунтовано і доцільно застосування протизапальної терапії. Нестероїдні протизапальні засоби, як правило, застосовують у короткий проміжок часу і призначають з метою полегшення інтенсивності болю та зменшення місцевого запалення.

Хоча більшість пацієнтів продовжують активно займатися спортом, інтенсивність болю у деяких випадках призводить до зміни у виді спорту. Такі види діяльності, як плавання та їзда на велосипеді, які не загострюють основну проблему, можуть бути використані для підтримки серцево-судинної працездатності пацієнта.

Ін’єкції. Раніше деякі автори рекомендували ін’єкції кортикостероїдів для зменшення симптомів. Однак в даний час ін’єкції не рекомендуються. Вони можуть викликати атрофію і розрив зв’язки надколінка. У 2011 році було проведено дослідження гіперосмолярних ін’єкцій декстрози у спортсменів-підлітків. Виявлено, що такі ін’єкції можуть призводити до зменшення обмеження до занять спортом.

Хірургічне лікування. Хоча консервативне лікування є першою лінією терапії для пацієнтів, які мають нестерпні симптоми хірургічне втручання може бути успішним вибором. При хворобі Осгуд-Шляттера у більшості випадків хірургічне лікування не є показом для підлітків. Встановлено, що видалення фрагментації кісток в незрілих пацієнтів призводять до передчасного зрощення горбистості великогомілкової кістки.

До різновидів хірургічних методик лікування хвороби Осгуд-Шляттера відносять: відкриті способи доступу, артроскопічні втручання або пряме бурсоскопічне висічення.

На жаль у деяких випадках хвороба Осгуд-Шляттера може спричинити інвалідність колінного суглоба в хронічній стадії.

Зрідка можуть виникати такі ускладнення, як псевдоартроз, рекурвації коліна, високе стояння наколінка, фрагментація/ міграція кісток, що призводить до раннього остеоартриту. До 10% пацієнтів відчувають стійкі симптоми в зрілому віці, незважаючи на консервативні заходи.

Стандартне безопераційне лікування хвороби Осгуд-Шляттера включає:

  • застосування льоду;
  • обмеження діяльності;
  • пероральні протизапальні засоби;
  • захисні ортези;
  • фізична терапія.

Неоперативне лікування цієї хвороби ґрунтується на тих самих принципах, що застосовуються для усіх травм надмірного використання. Сьогодні не має потреби в тотальній іммобілізації або в повному утриманні від спортивних занять. Особи, які мають слабкий біль, але водночас в них відсутнє зниження показників м’язової сили – можуть продовжувати спортивну діяльність із використанням ортезів на коліна до межі, яку їм дозволяє біль.

Особи, які мають помірний та сильний біль, можуть отримати користь від модифікації активності (зменшення частоти, інтенсивності, кількості повторів вправ), спокою та застосування протизапальних засобів. Жорстка іммобілізація призводить до ризику втрати сили чотириголового м’язу стегна. Деякі пацієнти із сильним, тривалим болем можуть отримати користь від короткого періоду спокою при використанні колінного ортеза.

Фізична терапія є важливою частиною лікування ХОШ. Фізичну терапію починають після зменшення гострих симптомів захворювання. Росс і Вільярд рекомендують застосовувати вправи для зміцнення та збільшення довжини м’язів і структур довкола колінного суглоба, включаючи чотириголовий м’яз стегна, клубово-гомілкове пасмо і литкового м’язу. На початку фізичної терапії для зміцнення чотириголового м’язу стегна слід виконувати вправи з низькою інтенсивністю, ізометричні вправи.

Розтяг м’язів на початку терапії слід проводити статично з низькою інтенсивністю, щоб запобігти виникненню болю. Потім можна перейти до динамічного розтягування або елементів PNF. Для збільшення діапазону руху рекомендується принаймні один раз на день виконувати розтяг тривалістю не менше тридцяти секунд з трьома повторами.

У дослідженні Беовіча та Фрікера у 91% спортсменів-підлітків було симптоматичне полегшення від використання льоду, аспірину і легкої модифікації активності, і лише 9% пацієнтам потрібно було припинити займатися усіма видами спорту.

Дослідження Gerulis et al (рівень доказів: 2b) виявило, що обмеження фізичного навантаження та консервативне лікування ефективніше, ніж відсутність фізичного навантаження та обмеження активності.

Якщо у дитини діагностовано хворобу Осгуда-Шлаттера, програма фізичної терапії зазвичай починається з базового оцінювання дитини, проведення реабілітаційного обстеження:

  • діапазону руху;
  • сили нижньої кінцівки;
  • функціонального балансу;
  • функціонального рівня болю.

На основі оцінювання фізичний терапевт розробляє програму вправ для ефективного лікування хвороби Осгуд-Шляттера, яка зазвичай включає:

  • вправи на розтяг. Багато дітей із хворобою Осгуд-Шляттера мають напруження в одній або декількох групах м’язів нижніх кінцівок.
  • вправи для зміцнення м’язів.
  • вправи на баланс та координацію: у деяких дітей спостерігається порушення рівноваги та координації.
  • контроль болю: застосування тепла та льоду можна використовувати, відповідно, для зменшення ущільнення структур суглобу та зменшення болю та запалення.

На додаток до вправ на гнучкість та силу також слід виконувати пропріоцептивні вправи, вправи для балансування. При будь-якій травмі або коли є біль, порушується робота пропріоцептивних рецепторів суглобів. Без адекватної пропріоцепції м’язів та суглобів збільшується шанс отримати ще одну травму.

Також можуть бути запропоновані ортопедичні устілки у взуття, оскільки при правильному вирівнюванні стопи часто оптимізується розподіл навантаження на коліно і це може полегшити біль.

Підготувала: Тимрук-Скоропад К.А., канд.фіз.вих.і с.


Використані джерела:

  1. Шамов И.А. Болезнь Осгуда—Шлаттера. Клин. мед. 2015; 94 (2): 144—148. DOI 10.18821/0023-2149-2016-94-2-144-148.
  2. Эседов Э.М. “Синдром Осгуда-Шлаттера” в практике терапевта // “Клиническая медицина”.- 1990,- № 1.- С. 109-111.
  3. Belkengren R, Sapala S., Pediatric management problems: Osgood-Schlatter disease. //Pediatr Nurs. 1984,- №10(3).-P.226-227.
  4. Binazzi R, Felli L, Vaccari V, Borelli P (1993) Surgical treatment of unresolved Osgood–Schlatter lesion. Clin Orthop Relat Res 289:202–204.
  5. Bloom OJ, Mackler L, Barbee J. Clinical inquiries. What is the best treatment for Osgood-Schlatter disease? // J Fam Pract. 2004.- №53(2),- PI 53156.
  6. de Lucena GL, dos Santos Gomes C, Guerra RO (2011) Prevalence and associated factors of Osgood–Schlatter syndrome in a population-based sample of Brazilian adolescents. Am J Sports Med 39(2):415–420.
  7. DeBerardino TM, Branstetter JG, Owens BD (2007) Arthroscopic treatment of unresolved Osgood–Schlatter lesions. Arthrosc J Arthrosc Relat Surg Off Publ Arthrosc Assoc N Am Int Arthrosc Assoc 23(10):1127 e1121–1127 e1123.
  8. Dubravcic-Simunjak S, Pecina M, Kuipers H, Moran J, Haspl M., The incidence of injuries in elite junior figure skaters. // Am J Sports Med. 2003. -№ 31(4).- P.511-517.
  9. Dunn JF (1990) Osgood–Schlatter disease. Am Fam Physician 41(1):173–176.
  10. Ehrenborg G (1962) The Osgood–Schlatter lesion. A clinical and experimental study. Acta Chir Scand Suppl 288:1–36.
  11. Ehrenborg G (1962) The Osgood–Schlatter lesion. A clinical study of 170 cases. Acta Chir Scand 124:89–105.
  12. Eun SS, Lee SA, Kumar R, Sul EJ, Lee SH, Ahn JH, Chang MJ (2015) Direct bursoscopic ossicle resection in young and active patients with unresolved Osgood-Schlatter disease. Arthrosc J Arthrosc Relat Surg Off Publ Arthrosc Assoc N Am Int Arthrosc Assoc 31(3):416–421.
  13. Flowers MJ, Bhadreshwar DR (1995) Tibial tuberosity excision for symptomatic Osgood–Schlatter disease. J Pediatr Orthop 15(3):292–297.
  14. Gholve PA, Scher DM, Khakharia S, Widmann RF, Green DW. (2007) Osgood Schlatter syndrome. Curr Opin Pediatr 19(1):44–50.
  15. Hussain A, Hagroo GA. Osgood–Schlatter disease. Sports Exer Injury 1996; 2:202–206.
  16. Krause BL, Williams JP, Catterall A (1990) Natural history of Osgood–Schlatter disease. J Pediatr Orthop 10(1):65–68.
  17. Lazerte GD, Rapp HH: Pathogenesis of Osgood-Schaltter’s Disease. // Am J Pathol. 2000. -№ 34. -P. 803-815.
  18. Maffulli N, Grewal R (1997) Avulsion of the tibial tuberosity: muscles too strong for a growth plate. Clin J Sport Med 7(2):129–132 (discussion 132–123).
  19. Ogden JA, Southwick WO. Osgood–Schlatter’s disease and tibial tuberosity development. Clin Orthop Relat Res 1976; 116:180–189.
  20. Ross MD, Villard D. Disability levels of college-aged men with a history of Osgood–Schlatter disease. J Strength Cond Res 2003; 17:659–663.
  21. Рубашева А.В. Частная рентгенодиагностика заболеваний костей и суставов, Киев, 1967. с. 375.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *