Між небом і землею. Травми парашутистів і реабілітація - Формула руху
     

Між небом і землею. Травми парашутистів і реабілітація

Мабуть, кожен з нас, вдивляючись у бездонне синє небо, мріяв стрибнути з парашутом бодай раз. Це так екстремально, це так романтично…

Від парасольки до парашута

Багато народів світу мають свої легенди, які розповідають про появу першого парашута. У середньовіччі відчайдухи для стрибків з гір використовували саморобні пристрої, що нагадували парасольки. Вже у давні часи в Китаї, Африці та Південно-Східній Азії було відомо про гальмівні властивості увігнутих поверхонь.

Опис вдалих стрибків з великої висоти можна знайти в творах давньоримських письменників Апулія і Овідія. Однак перший технічний проєкт парашута з’явився щойно наприкінці XV cт. Запропонував його італійський науковець, інженер і художник Леонардо да Вінчі. Його винахід є результатом численних експериментів і спостережень за картонними фігурами різноманітної форми, які падали.

У 1483 році Леонардо да Вінчі намалював ескіз пірамідального парашута. Він писав, що: «Якщо у людини є шатро з накрохмаленого полотна завширшки 12 ліктів і заввишки 12, то вона зможе падати з будь-якої висоти без небезпеки для себе».

Вперше збудував і випробував такий апарат французький фізик Луї-Себастьян Ленорман, який і назвав його «парашутом» (від грецького «пари» — проти і французького «шют» — падіння). Спочатку парашути виготовлялися у вигляді парасольок або з прогумованої тканини і були дуже недосконалі, займали багато місця.

Одним з винахідників парашута також вважається Фауст Вранчич з Хорватії. У 1597 році він стрибнув із дзвіниці заввишки 87 м на ринкову площу в Братиславі.

Першою людиною, яка добровільно з парашутом стрибнула з повітряної кулі, був французький аеронавт Андре-Жак Гарнерен. Це сталося 22 жовтня 1797 року. Його стрибок із саморобної водневої кулі з висоти 400 метрів над паризьким парком Монсо був першим парашутним стрибком у Європі. Фізик, який був присутнім на цій події, побачивши, як розгойдується парашут Гарнерена, запропонував зробити невеликий отвір в центрі куполу, щоб повітря виходило через нього. Гарнерен погодився, і відтоді на будь-якому круглому парашуті є полюсний отвір.

Як стати парашутистом?

Підготовку парашутистів здійснюють у парашутних та аероклубах.

Відповідно до вимог Міжнародної парашутної комісії (FAI), парашутист категорії А є парашутистом початкового рівня. Для категорії В (навчений парашутист) необхідно виконати щонайменше 50 стрибків з парашутом або успішно пройти програму прискореного навчання вільному падінню – AFF (Accelerated Freefall Training). Ця програма створена у США в середині 60-х років минулого століття.

Програма AFF охоплює сім рівнів навчання стрибкам з парашутом. Всі стрибки виконуються з інструкторами, які падають поруч і знаками у реальному часі дають підказки студентові. Навчання AFF у Києві та інших містах України відбувається за уніфікованою програмою. З кожним новим рівнем набір завдань для студента ускладнюється. Мета програми: дати повний пакет теорії і навчити використовувати її на практиці. Після закінчення курсу AFF студент стає самостійним парашутистом.

Нестабільність плечового суглоба

Які травми характерні для спортсменів-парашутистів? Переломи, забої і розтягнення зв’язок; травми голови, живота і грудної клітки, травми хребта. Серед переломів найпоширенішими є переломи ліктя – 35%, стопи – 25%, стегна – 12.5%, тазу – 20%, плеча – 7.5%.

Також визначено спільні риси у всіх випадках травматизації, а саме: наявність  високоенергетичної травми; грубі зміщення кісткових фрагментів; виражений набряк/ загроза або наявність компартменту; неефективність консервативного лікування переломів; тривалий доопераційний період у зв’язку з необхідністю ліквідації набряку і підготовки до операції; непередбачувані функціональні результати в подальшому.

– До нас зверталися спортсмени-парашутисти з приводу реабілітації після травм плечового суглобу та пов’язаних з нестабільністю плечових суглобів, – розповідає Денис Дмитрів, головний фізичний терапевт Центру фізичної реабілітації «Формула руху».  

Нестабільність плечового суглоба – це «випадання» плечової кістки, яке призводить до вивиху суглоба. Фізіологічно головка плечової кістки отримує занадто багато рухів в капсулі суглоба, тому може частково або повністю виходити з суглобової западини. Головною причиною нестабільності плечового суглоба є хиткі і перерозтягнені зв’язки, які не стабілізують кістку і зумовлюють підвивих (частковий вивих) або повний вивих суглоба.

Травматичні вивихи плеча поділяють на неускладнені та ускладнені: відкриті, з пошкодженням судинно-нервового пучка, з розривом сухожилків, переломовивихи, застарілі та звичні.

Механізм травми частіше непрямий – падіння на відведену руку в положенні передньої або задньої девіації, надмірна ротація плеча в тому ж положенні. Пошкодження також може бути обумовлене накопиченням мікроуражень активних та пасивних стабілізаторів чи інших структур плеча.

Види нестабільності плечового суглоба:

  • Рівень нестабільності – підвивих і вивих
  • Причина нестабільності – травматична і не травматична
  • Частота вивихів – гостра, хронічна, фіксована
  • Напрямок нестабільності – передня (TUBS), задня, багатостороння (АМВRII)

Симптоми травми – сильний і різкий біль, знерухомлення плечового суглоба,  деформація пошкодженого суглоба (опуклість, увігнутість), набряк суглоба. Якщо травму не лікувати правильно, часто з’являються повторні хронічні вивихи. Плече стає настільки нестабільним, що часто зміщується незалежно від активності.

Типова поза – хворий нахилений у бік ураження, утримує травмовану кінцівку здоровою рукою, відводить її та дещо заводить уперед. Плечовий суглоб деформований, згладжений в передньо-задньому напрямку, акроміон виступає над шкірою, під ним з’являється западення, кінцівка здається дещо довшою.

Вправлення травматичних вивихів повинне виконуватися невідкладно при адекватному місцевому чи загальному знеболенні. Існує понад 50 різних способів усунення вивихів плеча, в основу яких покладені принципи важелів, тракційні та поштовхові методи. Класичними способами вправлення вивихів плеча є спосіб Джанелідзе та Кохера. Перший ефективний при свіжих вивихах, другий – при застарілих та після невдалих спроб за методом Джанелідзе. На гострій стадії важливо зменшити біль і набряк суглоба, застосовуючи методи RICE (відпочинок, лід, компресія, підняття).

На функціональній стадії лікування необхідно виконувати зміцнення пасивних і активних стабілізаторів плечового суглоба для відновлення його функціональності. При цьому після операції дуже важливо правильно стабілізувати плечовий суглоб і відновити його повну функціональність, щоб запобігти можливому повторенню пошкодження. Після цього застосовується програма вправ на збільшення об’єму рухів, сили м’язів, стабільність зв’язок та тканин суглоба. Слід звертати особливу увагу на те, що при виконанні  вправ акцент ставиться на прогресивне зміцнення м’язів ротаторної манжети, оскільки вони є основними стабілізаторами плечового суглоба. 

Реабілітація і повернення до нормальної активності тривають від 4 до 6 місяців, залежно від ступеня і тяжкості пошкодження. 

Підготувала: Лариса Дедишина

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ім'я:
Номер:
Додаткові побажання: